ПОИСК
Здоров'я та медицина

Легені після ковіду вражені на 90%: молодій жінці з Миколаєва не можуть провести трансплантацію нирки

15:05 16 липня 2021
Олена Олійник в кисневій масці

Героям публікації «ФАКТІВ» — подружжю з Миколаєва Олені та Артуру Олійникам — держава оплатила трансплантацію нирки в Білорусі. Чоловікові чотири місяці тому операцію вже виконали. У Олени надія тільки на українських фахівців.

Вдома від кисневого концентратора Олена відходить буквально на 10 хвилин. Потім знову надягає маску, тому що сатурація падає. Щоб дружина змогла вийти у двір, побачити квіти, траву, дерева, Артур бере з собою кисневу подушку.

— А я мрію про портативний кисневий концентратор, який важить лише три кілограми, — каже Олена. — Він поміщається в сумочці, і з ним можна пересуватися по місту, поїхати на консультацію до Києва. Але коштує прилад майже 100 тисяч гривень! Друзі наполягли, щоб ми почали збирати гроші на концентратор. Для мене це життєво необхідно: три рази на тиждень треба проходити очищення крові — гемодіаліз, оскільки нирки не працюють вже чотири роки. На жаль, без кисню мені на процедуру не доїхати, тому доводиться викликати швидку: в кареті є дихальний апарат, у відділенні гемодіалізу — теж.

Але щоразу «кататися» туди й назад у швидкій неправильно: на лікарів чекають термінові виклики. Крім того, сподіваюся, що фахівці столичного Інституту пульмонології мені допоможуть: щоб дочекатися пересадки нирки, потрібно врятувати легені, які ковід вразив на 90 (!) відсотків. Ми з чоловіком оптимісти, отже продовжуємо боротися.

…Олена та Артур познайомилися в закритій групі у Facebook: в ній спілкуються ті, хто через проблеми з нирками потребує гемодіалізу.

— Олена поставила запитання з приводу лікування, я відповів, ми почали листуватися, а потім телефонувати один одному та відчули, що рідні душею, — розповідає Артур. — Наше телефонне спілкування з кожним днем тривало все довше. Так хотілося поговорити про все і дуже хотілося побачитися. Але я жив у Києві, Олена — в Миколаєві, ми були прив'язані до процедури гемодіалізу, отже просто взяти квиток і приїхати я не міг.

Але немає нічого неможливого! Одного разу запитав у Олени, чи можна мені зустрітися з нею, і отримав згоду. Зателефонував у миколаївський Центр нефрології та домовився, що мені проведуть гемодіаліз там. Наша з Оленою зустріч була чудовою! Я відразу зрозумів, що вона — людина, яку я шукав все життя.

«Я загадала бажання, щоб Артура викликали на пересадку нирки, і через два дні воно збулося! - каже Олена. - А чоловік хотів відмовитися, тому що я була у важкому стані. Вдалося його переконати, що такий шанс втрачати не можна»

Олена з Артуром одружилися. Про історію їхнього кохання два роки тому я написала матеріал «Нашій сім'ї потрібні дві донорські нирки»: молодята з Миколаєва сподіваються дочекатися трансплантації" (на сайті «ФАКТІВ» він вийшов 8 березня 2019 року).

Читачі дуже підтримали цю сімейну пару, а через деякий час держава оплатила Олені й Артуру пересадку нирки в Білорусі. Але для того, щоб не втратити цей шанс, кожному з них треба було раз на три місяці здавати спеціальні дорогі аналізи — відправляти кров до Мінська.

— Ми намагалися так і робити, хоча грошей на аналізи часом не вистачало, а тут ще у травні минулого року я підхопила ковід, — згадує Олена. — Перенесла хворобу не дуже важко. Здавалося, організм впорався. Але через деякий час почалася задишка. Виявилося, що у мене двостороння пневмонія, фіброз.

Я потрапила до лікарні, де мене посилено, але не дуже успішно лікували, потім виписали додому. Великий кисневий концентратор надав фонд «Свої», яким керує відомий волонтер Леся Литвинова. Крім того, і без гемодіалізу я обходитися не могла. Тричі на тиждень ми з Артуром разом вирушали на процедуру. Пам'ятаю, як у лютому цього року загадала бажання: хочу, щоб чоловіка викликали на пересадку нирки. І все склалося дивним чином! Через два дні надійшов виклик.

- Це був драматичний момент, — продовжує Артур. — Увечері 23 лютого ми з Оленою лежимо під апаратами, наші ліжка поруч. У мене дзвонить телефон, номер незнайомий, код Мінська. Мені кажуть: «Є нирка, яка вам підходить. Чи зможете дістатися до центру трансплантації завтра до 13:00?» Я навіть сказати нічого не встиг. Тільки бачу, що Олена відключається, втрачає свідомість, і лікарі навколо неї метушаться. Перша думка: я ж не можу її залишити!

«На гемодіалізі я жив 17 років, а тепер звикаю до свободи»

Як тільки лікарі привели Олену до тями й вона дізналася про дзвінок з Мінська, одразу сказала, що Артур обов'язково повинен летіти на пересадку нирки. На всі заперечення відповідала: «Такий шанс втрачати не можна, він може виявитися єдиним у житті!» Артур відмовлявся: «Як я тебе покину зараз в такому стані? Не можу!»

— Я перебувала в реанімації, мені було дуже погано, але зібрала всі сили та заявила: «Якщо не полетиш, збирай свої речі та їдь до Києва», — каже Олена. — Це був мій останній аргумент. Але він спрацював. Мене ж гріло почуття, що мрія про трансплантацію здійсниться хоча б для одного з нас.

— А для мене все відбувалося, як уві сні, — продовжує Артур. — Часу було обмаль, і я не уявляв, як зможу дістатися спочатку до Києва, потім до Мінська і встигнути до 13:00 наступного дня. Адже орган чекати не може.

— Але ви встигли…

— Так. Сестра купила квиток на літак з Борисполя, мені підказали, в якій лабораторії можна швидко отримати результат тесту на коронавірус (без нього мене не взяли б у лікарню в Мінську). Я швидко доїхав в аеропорт. Все йшло, як по нотах, наче доля мене вела. У Центрі трансплантації в Мінську я опинився рівно о 13:00. Людей було багато. Але мені зробили всі аналізи, забрали в палату.

Прийшов лікар і повідомив: «Я ваш хірург». А через 15 хвилин я вже був в операційній. Потім дізнався, що трансплантація тривала шість годин. Як тільки відкрив очі й зрозумів, що живий, відразу сказав: «Мені треба зателефонувати дружині». Медсестра набрала номер, і я почув голос Олени. Вона зраділа, що я вже прийшов до тями. Дуже переживала за мене.

— Олена була в лікарні?

— Так. Під наглядом лікарів. Це трохи заспокоювало.

— А ви самі відразу відчули результат операції?

— Ні. Але давала надію сказана лікарем фраза: «Нирка рожева». Це означає, що орган включився в кровотік, хоча сталося це не відразу, а тільки на п'ятий день. Я пройшов ще три процедури гемодіалізу. Та це й не дивно: мої нирки відмовили 17 (!) років тому, і весь цей час мені потрібен був гемодіаліз. Я пристосувався так жити, організм теж пристосувався, і тепер йому довелося «переучуватися». Це було болісно: під крапельницями знаходився майже цілодобово. Ще знадобилося встановлювати стент в одну з судин, що живлять нирку: вона була звужена на 70 відсотків, і орган через це міг відторгнутися. Мені підбирали дозування препаратів для імуносупресії: організм треба «обдурити», щоб новий орган він сприймав як власний. Але коли нирка запрацювала, це означало, що якість життя стала іншою: ти не прив'язаний до гемодіалізу, це забутий ступінь свободи!

— Коли ви змогли повернутися додому?

— За три тижні. У мене з'явилося більше часу, щоб піклуватися про Олену. Але новим стало те, що ми вже не проходимо разом гемодіаліз, що не лежимо на процедурі по чотири години на сусідніх ліжках. І в цей час мене не відпускає почуття тривоги: «Як вона там? Чи не стало погано?» Поки чекаю її, займаюся підробітком: ремонтую старі колекційні іграшки. Адже з грошима у нас скрутно.

За стажем вже цілком можу вважатися медбратом — і уколи вмію робити, і крапельниці ставити. У Олени тепер проблеми не тільки з нирками, а й з легенями. Їй призначили лікування, і я його проводжу. Стежу за тим, щоб Олена не пропускала прийом ліків, контролюю її дихання. І ще мій прямий обов'язок радувати дружину — готувати смаколики, дарувати квіти.

На весільному фото Олена та Артур виглядають щасливими. Зараз, через два роки, в родині, як і раніше, панує любов

— А які квіти Олена любить?

— Навесні — тюльпани, зараз — польові. Вони завжди у нас стоять у вазі на столі.

«Після трансплантації категорично заборонені грейпфрутовий сік і чай зі звіробоєм»

І Олена, і Артур люди життєрадісні, активні. А усі труднощі вважають тимчасовими. Так буває, коли в родині панує любов.

Саме Артур витягнув Олену з важкої депресії на самому початку їхнього знайомства. Тоді Олена під час вагітності втратила дитину, у неї відмовили нирки, чоловік покинув. Жінка не знала, як жити далі. Знайомство з Артуром багато чого змінило. Тепер вона по-справжньому кохана. Разом вони будують плани на майбутнє.

— До того як у мене з'явилася задишка і з'ясувалося, що лікарі пропустили тяжку пневмонію, ми з Артуром їздили на прогулянки на мопеді, ходили по місту, і це було чудово! - розповідає Олена. — Артур навчив мене не опускати руки, радіти кожній миті. Але є проблеми, які нам самим не вирішити. Йдеться про грамотних і небайдужих лікарів. Нам дуже допомагає завідувачка Центру нефрології та діалізу Тетяна Володимирівна Костиненко. Знаємо й інших відмінних фахівців.

— Ви стоїте в листі очікування трансплантації?

— Так. І у Львівській лікарні швидкої допомоги, і в Інституті хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова. Тому так важливо в першу чергу відновити, наскільки можливо, легені. Дуже хотілося б побувати на консультації в Інституті пульмонології. Сподіваюся, там мені допоможуть.

— Гроші на портативний кисневий концентратор надходять на рахунок?

— Так. Протягом тижня вдалося зібрати приблизно п'яту частину. Але чим швидше ми купимо прилад, тим раніше я потраплю на консультацію до столиці. Номер моєї картки в «ПриватБанку» 5 168 742 228 257 998, Олена Олійник.

— В Артура змінився спосіб життя після пересадки?

— Так. Відчуваю це особливо гостро, коли вирушаю на гемодіаліз. Йому це вже не потрібно.

— Є нові обмеження в харчуванні?

— Харчування має бути здоровим: страви з овочів, м'ясо запечене. Не можна нічого копченого, солоного, гострого, газованих напоїв. Категорично заборонені грейпфрутовий сік і трав'яний чай зі звіробоєм. Вони змінюють концентрацію імуносупресанту. Після пересадки можна пити більше води — півтора літра. А на діалізі себе дуже обмежуєш. Але Артур каже, що тепер пити йому не дуже хочеться. А я б після трансплантації із задоволенням пила воду. В усякому разі поки що мені так здається.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію мешканки Полтавської області Оксани Славунік, яка вже два роки перебуває в Індії в очікуванні операції по трансплантації легенів — МОЗ України перерахував за це близько 140 тисяч доларів на рахунок однієї з клінік. Жінку, яка без операції вже не перенесе дорогу додому, індійські медики виключили з листа очікування, де вона була першою на черзі.

Читайте також: «Дружині після виявлення онкозахворювання радили на восьмому місяці перервати вагітність. Ми навіть не розглядали цю ідею»

Фото з сімейного альбому

На фото у заголовку: В масці Олена змушена перебувати постійно, тому що без неї сатурація швидко падає

1943

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.