ПОИСК
Здоров'я та медицина

«Наш син при народженні важив 730 грамів. Тепер, в 3 рочки, допомагає мені… начиняти перці»: малюка врятували в столичному перинатальному центрі

9:55 13 листопада 2021
лікарі виходили дитину, яка важила при народженні 730 грамів

На титульній сторінці медичної картки малюка лікарка написала: «Олег Васильович». Вага крихітного пацієнта була… 730 грамів, але з перших днів життя хлопчика так і називали — на ім’я по батькові. В центрі «Колиски надії» на базі столичного перинатального центру Олежик пробув п’ять з половиною місяців. Майже два з них знаходився на апаратному диханні, переніс дві операції — закриття артеріального протоку і лазерну коагуляцію (приварювання) сітківки ока. Батьки досі вважають, що сталося диво: дитину вдалося врятувати завдяки тому, що з першого дня лікарі, медсестри, няні діяли не лише професійно, а й з любов`ю.

— Вагітність у мене проходила так легко й радісно, що я навіть не думала про погане, ми чекали на двійню, коли раптом на 25-му тижні у мене відійшли води, — згадує Людмила Гереджук. — Швидка доправила мене до Перинатального центру Києва. Під час кесаревого розтину я весь час плакала й прислухалася, чи заплачуть дітки. Раптом почула тоненькі голосочки, наче в кошенят. Діти — хлопчик і дівчинка — народилися живими, але дихати самостійно не могли, отже лікарі почали їх рятувати.

— Вам показали дітей?

— Ні. На це не було часу. Діток одразу забрали в реанімацію. Наступного дня я пішла до малят. Вони були такими крихітними! Олежик важив 730 грамів, Олечка — 780. Лежали в кувезах, на апаратах штучного дихання. На голівках — шапочки розміром з мій кулак, на ніжках — кількасантиметрові шкарпетки. Я не могла й уявити, наскільки маленькими можуть бути новонароджені. На жаль, Олечка пішла від нас на четвертий день від народження. Це було дуже тяжко. Життя Олежика весь час висіло на волосині, але ми дуже сподівалися, що лікарям вдасться його врятувати.

— Ви часто могли бачити синочка?

— Так. У відділенні інтенсивної терапії можна було знаходитися з восьмої години ранку до шостої вечора. Ми з чоловіком заходили туди по черзі. Коли медсестра міняла пелюшки, то давала мені кілька хвилин потримати сина. Простягаєш руки — і тобі кладуть дитину. Не можна навіть поворухнутися, щоб не дай боже не зсунути катетери. Але день у день ти чекаєш цієї миті… Потім, коли Олежика перевели у відділення постінтенсивного виходжування новонароджених, я постійно знаходилася з ним у палаті. Психологічно це було легше.

— Ви годували дитину грудним молоком?

— Так. У мене було його вдосталь. Спочатку, на першому етапі, я зціджувала молоко, по краплині вводила в зонд. Потім порції поступово збільшувалися. Дуже важливо, щоб дитина набирала вагу. Боротьба у нас йшла буквально за кожен грам. Я й досі пам’ятаю: коли нас виписували додому, на 162-гу добу від народження, син важив 3 кілограми 130 грамів. Звичка записувати точні цифри у мене збереглася донині. Хоча днями сину виповнюється три роки.

«Ми любимо подорожувати всією сім`єю», — говорить Людмила

— Олежик охоче пішов у дитячий садок?

— Так. Першого вересня ми з кольоровими кульками й великим букетом, у вишиванці відправились в ясельну групу. Це було справжнє свято. І синок одразу порозумівся з вихователькою. В садочку я попередила, що він «рання пташка», тобто народився трохи передчасно. У виховательки питала, як він спілкується з дітками, чи не відстає від них. Вона запевнила, що все у нас в нормі. Спочатку я залишала сина на кілька годин, потім він погодився там спати. Олежик тільки почав говорити, але розуміє все. Він у нас справжній помічник: тату допомагає ремонтувати машину, пилососити, мені — начиняти перці. Дуже кмітливий і серйозний наш Олег Васильович. Він зробив нас з чоловіком щасливими.

«Я стримувала сльози, бо дитина відчуває мамин настрій»

Все, що трапилося три роки тому, Людмила пам’ятає до найменших дрібниць.

— Коли я вперше зайшла до реанімації, мене попередили: мамам «ранніх пташок» плакати не можна, бо діти починають нервувати, — згадує жінка. — Я себе стримувала, не давала волю сльозам. На той час у відділенні інтенсивної терапії було шість крихіток вагою менше півтора кілограми. Наші сім’ї опинилися в схожих обставинах. І знаєте, ми дуже підтримували один одного. Спілкуємось і досі. Складнощі не злякали чоловіків, хоча кажуть, буває по-різному. Всі сім’ї збереглися.

У Валерії Тишкевич, яка завідує відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Перинатального центру міста Києва, великий досвід спілкування з батьками глибоко недоношених діток.

— Перші два-три дні після народження дитини, яка іноді вміщюється на батьковій долоні, сім’я переживає шок, — говорить Валерія Миколаївна. — Батьки бояться доторкнутися до малечі, але згодом приймають ситуацію. Ми їх навчаємо, дозволяємо погладити крихітку, разом із медсестрою погодувати дитину через зонд, поміняти памперс. Тоді батьки починають нам допомагати. І мама, і тато нашого маленького Олега Васильовича робили все необхідне, майже постійно хтось із них був поряд з сином.

— Це для дитини важливо?

— Безумовно. Вона відчуває любов, турботу. Для неї важливе навіть мамине чи татове серцебиття. Якщо є така можливість (дитина стабільна та не потребує штучної вентиляціїї), ми застосовуємо метод «кенгуру»: кладемо малюка мамі на груди, і його сердечко починає битися в правильному ритмі, тому що він звик до його «звучання» ще внутрішньоутробно. Дихання поліпшується, підвищується сатурація, малюк стає спокійнішим. А мами кажуть, що прибуває молоко, коли вони тільки беруть дитину на руки. Такий у них фізіологічний та психологічний зв’язок.

Технології виходжування немовлят за останнє десятиріччя дуже змінилися. З’явилися неінвазивна вентиляція легень, раннє ентеральне годування грудним зцідженим молоком. Завдяки проєкту Фонду Віктора Пінчука «Колиски надії» ми маємо новітнє обладнання, апаратуру, про яку раніше і мріяти не могли. А днями відбулась вже тринадцята науково-практична конференція, організована фондом, під час якої спеціалісти з різних країн світу ділилися з нами своїм досвідом. До конференції залучились майже півтори тисячі українських лікарів. Це дуже важливо, тому що розширює наші можливості. Зараз вдається дорощувати передчасно народжених дітей, імітуючи за допомогою спеціальних кувезів, утробу матері.

Людмила Тишкевич: «За час роботи нашого перинатального центру вдалося врятувати близько 1 300 малюків»

— Минулого року «ФАКТИ» писали про дівчат-двійнят, кожна з яких важила трохи більше 500 грамів. Зараз їм пішов другий рік. Вони симпатичні, життєрадісні…

— Добре їх пам’ятаємо, радіємо, коли батьки надсилають нам їхні фото, розповідають про нові досягнення — перші кроки, перші слова. Уявляєте: у доношеної дитини за рік вага потроюється, а у «пташенят» може збільшитися в 10 (!) разів. Протягом перших двох років дуже важливо зробити все, щоб скоригувати вроджені вади, якщо вони є — навчити дитину спілкуватись. Звичайно, бувають і складні ситуації — проблеми з зором, слухом, опорно-руховим апаратом, але батькам, які не змирились, вдається значно покращити стан дитини.

«Ми купляли сину іграшки, які шелестіли, гуркотіли і співали»

В столиці перинатальний центр відкрився 12 років тому, і деякі «ранні пташки» вже ходять до школи. Лікарі завжди чекають їх у гості, знайомлять з батьками, у яких тільки-но народилась дитина з вагою менше 1500 г. Щоправда, під час карантину таке спілкування дуже обмежене.

— Скільки дітей щороку потрапляє до столичного перинатального центру? — запитую у Валерії Тишкевич.

— За рік від 120 до 130 малюків, які важать до 1 500 грамів. А за весь час існування центру цифра сягає близько 1 300. Звичайно, це важкі діти, за життя яких доводиться боротись. Якщо вони народжуються на 24—26 тижнях вагітності, в так званій сірій зоні виходжування, прогнози робити дуже складно. Але нам все одно вдається багатьох врятувати саме завдяки застосуванню передових технологій.

Читайте також: «Мені сказали: зайвих дітей треба видалити. Двох. А краще трьох», — попри поради лікарів, подружжя з Прикарпаття зважилось народити четверню

…Олежик також був у тій самій «сірій зоні». І навіть коли його виписали додому, батьки продовжували застосовувати всі методи реабілітації.

— Практично щодня сину робили масаж, інші процедури, ми купляли безліч тактильних іграшок, щоб дитина знайомилася з різними на дотик матеріалами, знала, які бувають звуки, — шелест, дзвін, гуркотіння, вмикали різні пісеньки, — згадує Людмила Гереджук. — Найбільшою проблемою стало те, що у сина були від народження слабкі легені, і через це він майже сто днів перебував на апаратному диханні. Коли вдома ми помічали, що йому важко дихати, викликали швидку допомогу. Лікарі вважали, що це може бути запалення легень. Нам просто пощастило: спеціаліст, який нас прийняв у лікарні, одразу попередив: антибіотики Олежику не потрібні, бо запалення немає. У нього бронхо-легенева дисплазія, і йому просто не завжди вистачає кисню. Тому правильно буде придбати концентратор і пульсоксиметр.

Так ми і зробили. Час від часу вимірювали насичення крові киснем, і за необхідності давали дихати через масочку, за допомогою концентратора. Син підріс — і легені почали працювати краще. Але коли пішов у садочок, почав хворіти, як і всі дітки. Ми ставимося до цього нормально, бо таким чином у дитини формується імунітет.

Перший рік Олежик часто хворів, через слабкі легені потрапляв до лікарні. Але зараз в усьому наздоганяє ровесників

— Нещодавно Людмила надіслала мені свіжі фотографії Олежика, — говорить Валерія Тишкевич. — У нього було багато проблем зі здоров`ям, особливо в перший рік життя, але поступово він стає міцнішим. Такий чудовий малюк! Подібні історії дають нам відповідь на запитання, навіщо ми працюємо, чому це варто робити.

Читайте також: Вроджені вади у плода: дитячий хірург радить, коли краще їх усувати і що робити, якщо пропустили

— Програма «Колиски надії» дала можливість неонатологам України впровадити у практику нові технології виходжування передчасно народжених дітей, щорічно отримувати нові дані, результати світових досліджень, знайомитися з досвідом провідних країн світу і підвищувати свій професійний рівень, — говорить президент Асоціації неонатологів України Тетяна Знаменська. — Протягом 15 років найсучаснішим медичним обладнанням оснащено 35 центрів допомоги новонародженим в усіх регіонах України.

Цифри, озвучені на конференції, вражають: завдяки програмі «Колиски надії» в Україні було врятовано понад 60 тисяч малюків. Ця програма продовжує працювати, а значить, діти, які раніше гинули, тепер отримують шанс на життя.

Читайте також: Пуповинна кров замість донорської: як 12 років тому вперше у світі кардіохірург Ілля Ємець застосував своє відкриття під час операції на серці новонародженого

Фото надано Людмилою ГЕРЕДЖУК

1805

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.